Ось уже 30 років виробляє паливну продукцію Смолинський торфобрикетний завод, що в Чернігівському районі. Саме тоді, у вісімдесятих роках, вичерпувались торф’яні ресурси на Мньовському масиві і настала потреба переходити на іншу площу і будувати завод. Спочатку планували звести його біля села Авдіївки Сосницького району. Але тамтешній голова колгоспу ніби ні собі, ні людям – не дозволив спеціалістам обробляти колгоспне болото. У Смолині грунт для взаєморозуміння виявився тривкішим, тут глибоко усвідомлювали і розуміли значення, державну важливість виробництва паливних ресурсів.

Отже, будувати так будувати. За ініціативою знизу 31 грудня 1983 року видається наказ по Міністерству місцевої промисловості будувати у Смолині завод. Але перші ж неув’язки – землевпорядники не хочуть віддавати земель. Вони бояться, що порушиться водна циркуляція у надрах, мотивують тим, що розробки негативно вплинуть на багерні площі, що рілля навколо буде втрачати свої властивості.

Багато було протидій, які гальмували задумане. До речі, пізніше завод доведе невірникам протидійникам, що він аж ніяк не шкодить отій ріллі, сільському господарству. Та ба, ще й допомагає. І як підтвердження цьому – організував підсобне господарство. А ще взяв під свою опіку колгоспні землі.

Але то все буде пізніше. А тоді, окрім землевпорядників, спохопилися і меліоратори, які раніше вкладали неабиякі кошти в осушування площ, на які став претендувати іще не збудований завод. Ці площі були вже списані як меліоративна одиниця. Але спеціально створена високочинна комісія блокувала їх передачу. Працював іще інерційний бюрократичний синдром – триматися до останнього «бородатих» міністерських, майже ультимативних, рішень – нікому не передавати меліорованих земель, навіть якщо вони вже не придатні для сінокосу, сільськогосподарських та інших робіт. А ще комісію брала якась чи то заздрість, чи то підозріливість: а що ж це, мовляв, торфовики можуть узяти з мертвіючого, зачучверілого болота? Буває ж так: лежить якась річ, фактично нікому не потрібна, а якщо хто починає нею цікавитись, тоді цікавляться й інші, забувши, що хвилину тому були до неї байдужі.

І, ой лелечко, треба було комісії, яка пішла на це болото, більше показувати дикі чагарі, а не колишні канави, які хоч і дуже блідо, але нагадували меліоративні спроби і наслідки, які фактично ні до чого не довели, а тільки «гроші» з’їли.

З цього приводу пригадалось оповідання, здається, у Купріна, як один офіцер робив генералу креслення. Дуже старався, але на завершення поставив кляксу. Як переживав він! А дружина виручила, порадила позначити, що то кущ на місцевості і завбачливо наполягала посадити його насправді, бо знала, як служивий може вдатись до перевірки. І генерал, справді перевіривши відповідність на ватмані і на місцевості, залишився задоволений.

Торфовики, звичайно, не садили кущів для генерала, себто для комісії, яку вони супроводжували як своєрідні гіди, бо ті кущі самі успішно і по-справжньому буяли на місцевості, але до тих забитих меліоративних каналів підводити комісію стримувались. Бо хто знає, як поставиться та комісія хай до уже списаної, але колись меліорованої площі, віддасть її чи не віддасть торфовикам, які вже добре вивчили цю місцевість і недарма хочуть тут ставити завод.