Працюють на енергетичну безпеку краю

Смолинський торфозавод філії ДП «Чернігівторф» відновив роботу буквально на наступний тиждень після того як Чернігівщину звільнили від окупантів. Через небезпеку та особливості воєнного стану підприємство працює лише на 40 відсотків своїх можливостей. Попри значне підвищення цін на продукцію попит на неї – небачений! Разом із тим підприємству загрожує зрив сезону заготівлі сировини, адже дизельного пального, яке необхідне для прибирання полів, залишилось менше, ніж на тиждень. Чи стане цифра у 30 тисяч тонн фрезерного торфу віддаленою перспективою для заводу?

Відтепер за одну тонну торфобрикету доведеться заплатити 2790 гривень, ще 45 гривень – за її відвантаження. Високі ціни на свою продукцію на підприємстві пояснюють подорожчанням удвічі вартості паливно-мастильних матеріалів та запчастин до техніки, а також витратами на електроенергію, що необхідна для роботи виробничого цеху.

«Ми змушені підіймати ціну, бо інакше нам не вижити», – пояснює директор Смолинського торфозаводу Валентина Огієнко.

На ніжні плечі цієї мужньої жінки звалилося аж надто багато проблем. Віднедавна вона не лише директор підприємства, а й головний інженер. Її незамінний помічник Андрій Страхов отримав важке поранення в ногу, тож щонайменше до кінця липня перебуватиме на лікуванні. Тому і доводиться Валентині Володимирівні займатись не лише організацією збуту продукції, але й слідкувати за виробничими процесами, шукати запчастини, боротися з бюрократією, оббивати чиновницькі пороги.

Благо, хоча б на час війни в Києві призупинили процес прихватизації, але повністю від цієї ідеї не відмовились. Не поспішають, незважаючи на чисельні звернення, у Фонді державного майна передавати підприємство ні в область, ні в громаду. Мабуть, хтось дуже серйозний наклав око на «чорне золото» чернігівського Полісся. А його в Смолині – на 100 років інтенсивного видобутку.

«Завершуємо упорядкування нового поля, площею 27 гектарів, – розповідає Валентина Огієнко. – Торф там надзвичайної якості. З дня на день розпочинаємо його видобуток. Єдина проблема – це пальне».

На один день роботи в полі йде близько 600 літрів солярки. Не важко порахувати скільки в цінах обходиться підприємству заготівля фрезеру. Ця сировина стане придатною для виробництва основного виду продукції – торфобрикету – тільки ближче до осені. А до того часу заводу треба оплачувати захмарні рахунки за електроенергію, купувати запчастини до тридцятирічної техніки, виплачувати зарплату трудовому колективу.

Нині знайти хорошого тракториста не просто. До Смолина у розпал сезону видобутку сировини їдуть з інших регіонів країни.

Черкащанин Ігор Денисенко роботою та зарплатою задоволений. На Чернігівщину заготовляти фрезерний торф приїздить вже не перший рік. Не так давно на Черкащині існувало аналогічне підприємство, однак нині від нього залишились самі руїни.

Аби приїжджим було де жити на території заводу для трактористів облаштували гуртожиток. Робота в полі важка, та  ще й в таку спеку, та ще й на старій, як світ, техніці! Подекуди температура в кабіні трактора сягає 50 градусів за Цельсієм. Щоб хоча б якось полегшити труд трактористів Валентина Володимирівна закупила вентилятори в кожну кабіну.

Через затяжні дощі втрачено багато дорогоцінного часу для заготівлі фрезера. Щодня, навіть на старій техніці, підприємство здатне заготовляти до однієї тисячі тонн сировини. На додачу до важких погодних умов виникли ще й проблеми з дизелем.

Підприємство сподівається на допомогу від Чернігівської обласної військової адміністрації. Завод просить не дати паливо безкоштовно, а надати його в борг з резервного фонду. Якщо цього не буде зроблено найближчим часом, то сезон буде зірвано, а це означає, що необхідної кількості сировини для нормального функціонування підприємства просто не буде. Відтак, соціальна сфера, підприємства, бюджетні організації залишаться без доступного виду палива. Нині кожен із перелічених вище суб’єктів намагається закупити брикет ще до настання осені, адже ніхто не знає що буде з газом, вугіллям та дровами.