На межі нового страйку

У повітрі біля Смолинського торфозаводу витає стійкий запах торфу, змішаний з тривожним передчуттям революції. От-от і знову почнеться СТРАЙК!
 
Незважаючи на сезон, Смолинський торфозавод (Гончарівська об’єднана територіальна громада) працює всього на 25% потужності. Ситуація на Ірванцівському торфозаводі (Семенівська ОТГ) ще гірша. За останні пів року там скоротили кілька десятків працівників. Реалізації продукції немає. Бункери з торфобрикетом забиті під зав’язку! Все – через політику Чернігівторфу і відмову реєструвати ПДВ.
Попри всі економічні та політичні складності, у Смолині зуміли заготовити достатньо сировини, щоб спокійно працювати до наступного сезону. Так, на підприємстві зібрали 20 тисяч тонн фрезеру, ще 10 тисяч тонн залишилося з минулого року. Втім, через дії державної «прокладки» у підприємства дійсно значно впав збут. Фірми, які були основними покупцями продукції, пішли з заводу, оскільки не отримують відшкодування податку на додану вартість (ПДВ). Виявляється, що гроші, які заводи перекидають на рахунки державної «прокладки» ДП «Чернігівторф», не йдуть на погашення ПДВ, а скеровуються на зарплати роздутого штату установи – керівника державної «прокладки» та його заступників. Просто кажучи, директор «Чернігівторфу» використовує гроші не за цільовим призначенням.
З початком війни на Сході України почалася війна трудових колективів за збереження останніх торфозаводів. При минулій владі всі намагання рейдернути підприємства обламались об сталеву волю торфовидобувників. За рік як до влади в країні прийшли «Слуги народу» ситуація не змінилася. В області другий губернатор, але до цього часу не розроблено програми підтримки місцевих енергетичних підприємств. На Чернігівщину, яка багата торфом та лісом, і надалі ешелонами везуть вугілля сумнівного походження та якості, а лісгоспи та торфозаводи додушують непомірним податками, недолугими кадровими рішеннями та доводять до банкрутства.
Зрештою, якщо торфозаводи мають від держави лише клопоти у вигляді недолугих кадрових призначенців, то чи не варто передати їх у власність громадам?