125 тонн торфобрикету на добу – не межа! Після капітального ремонту заводського цеху «Смолинський торфозавод» б’є виробничі рекорди, видаючи «на гора» щодоби в середньому 100 тонн брикету. З такою інтенсивністю підприємство не працювало останніх 15 років. З приходом на посаду нового директора, до речі, вперше в історії заводу директора-жінки, Валентини Огієнко, у заводчан з’явилася надія на краще майбутнє. Після кількох років боротьби, смолинці повернули собі колишній статус філії державного підприємства «Чернігівторф» та отримали право самостійно розпоряджатися фінансами. Не зважаючи на палки в колеса, які підприємству періодично вставляють чернігівські чиновників, завод продовжує розвиватися. До кінця червня тут планують двічі перевиконати місячну норму, видавши близько двох тисяч тонн торфобрикету.
З початку червня «Смолинський торфозавод» – філія ДП «Чернігівторф». Три роки тому тодішнє керівництво держпідприємства на вимогу чиновників з держконцерну «Укрторф» позбавило завод статусу філії, перевівши її у статус дільниці з видобутку торфу. Потім були спроби рейдерського захоплення підприємства під виглядом заходу «інвесторів», які працівники заводу успішно відбили. Наперекір усьому торфозавод знову запрацював!
За словами головного інженера «Смолинського торфозаводу» ДП «Чернігівторф» Андрія Страхова, заводчани працюють у чотири зміни, не зупиняючись навіть у вихідні.
«Якщо раніше рекорд, який видавав «на гора» завод становив 70 тонн на добу, то тепер ми видаємо в середньому 100 тонн торфобрикету, – хвалиться Андрій Львович. – Це не межа: на тому тижні ми встановили новий рекорд і видали 125 тонн брикету!».
Такій інтенсивності смолинці завдячують капітальному ремонту заводу. Перед початком сезону у виробничому цеху поставили нові зольники, переклали піч та замінили прес.
«Прес привезли з іншого заводу в Озерянах, що на Житомирщині, який вже не працює, – пояснює начальник заводу Микола Мойсієнко. – До речі, прес розбирали та збирали вручну. Запчастини закуповували за власний рахунок, ремонт проводили також власними зусиллями».
«За два місяці роботи з «Укрторфу» до нас так ніхто і не приїхав, – обурюється Андрій Страхов. – Та що там концерн? З «Чернігівторфу», окрім директора на заводі нікого не було. А є виробничий відділ, плановий відділ, менеджер з продажу, яка не знає навіть як брикет роблять! Всі вони сидять на зарплатах».
За словами директора заводу Валентини Огієнко, від початку червня підприємство виробило понад одну тисячу тонн торфобрикету, фактично виконавши місячну норму. Новий директор сподівається, що з такими темпами до кінця місяця тут дадуть двомісячний план – дві тисячі тонн брикету.
Втім, сподівання можуть виявитися марними, адже Валентина Володимирівна не впевнена у надійності техніки.
«Техніка застаріла і постійно ламається, – бідкається вона. – Ламаються трактори та вбиральні машини, нашим працівникам доводиться непросто. Куди ми тільки не зверталися за допомогою? Он навіть до Президента написали аби він допоміг з державним кредитом на техніку, – показує лист. – Ми ж не просимо дати задарма, а обіцяємо повернути. Але з Адміністрації Президента отримали відписку, що наше звернення переадресували Кабміну. Гроші для бюджету – смішні, всього 4-5 мільйонів гривень, але вони б нас урятували».
Знову саботаж!
Одначе, проблеми у заводчан не лише з технікою. Значно гірше – ставлення місцевих чиновників, які прийнялися по-новому вставляти палки в колеса.
«Коли завод заростав травою, ми нікому не були потрібні, – обурюється директор. – А як тільки задиміла труба, нами одразу зацікавилися. Управління праці та соцзахисту, державна фіскальна служба, держгеокадастр і навіть пенсійний фонд – усі створюють проблеми».
За словами Валентини Огієнко, держгеокадастр відмовляється погоджувати оренду землі, яку заводчани планують розробляти під видобуток фрезерного торфу. Офіційна причина – відсутність ліцензії на розробку торфу від Міністерства екології. Торф’яники ж кажуть: отримати таку ліцензію нереально, тож всі сім заводів, які ще лишилися в Україні, працюють без неї. Законодавство дозволяє видобувати торф на глибині до трьох метрів за погодженням з обласною радою. Таке погодження смолинці мають!
Абсурдною виглядає і ситуація з пенсійними відрахуваннями. Після відновлення роботи на Смолинський торфозавод почали влаштовуватися люди, нині тут працює трохи більше 80 спеціалістів, замість 50-ти, які працювали торік.
Одначе діяльність пенсійного фонду зводиться до фактичного позбавлення права новоприбулих працівників на пенсійні виплати.
«Середня зарплата на заводі складає 4,5 тисячі гривень. Ми погасили всі заборгованості по зарплатах перед людьми, які накопичилися з 2012 року, нині справно виплачуємо відрахування до пенсійного фонду, – каже головний інженер і голова профспілки ДП «Чернігівторф» Андрій Страхов. – Одначе, у пенсійному фонді наші відрахування перекидають на 2011-2012 роки, закриваючи власні прогалини. Наскільки це законно – питання риторичне, але, по-факту, працівників позбавляють гарантій і пенсій».
Таку поведінку чиновників заводчани сприймають не інакше як саботаж. Вони переконані: нечесні на руки ділки не полишають спроб загарбати державне майно.
«П’ять заводів, які були на Чернігівщини, вже задушили, – обурюється Андрій Страхов. – Якщо задушать і нас: чим будуть опалювати школи, дитячі садки?».
Показники, як у бурого вугілля
Смолинський торф – один із найкращих в Україні. Він найкраще підходить для опалення, адже після згорання не залишає шлаків, як вугілля, а золу можна використовувати в якості добрива.
«Коефіцієнт корисної дії нашого брикету – 3600 кілоджоулів, такі показники у бурого вугілля. Це – дуже хороші показники», – констатує головний інженер.
Майстер зміни Віталій Бас пояснює як роблять брикет: «Спочатку на завод підвозять фрезерний торф із вологістю 45 відсотків, потім його подають у сушарку, де висушують до 20-25 відсотків вологості, потому подають під прес. Кожен удар – один брикет. Вага удару – 160 тонн! Брикет рухається по конвеєру і потрапляє у бункери».
Незважаючи на здорожчання енергоносіїв, ціни на смолинський торф залишаються на рівні минулого року – 945 гривень за тонну для населення та 990 гривень за тонну для юридичних осіб.
Торф охоче купують школи Чернігівського та сусідніх районів області, щоправда, освітяни, не маючи коштів, просять дирекцію продавати його в борг, під розписку.
Перспективним видом продукції на заводі вважають пиловидний торф, так звану «сушонку». Вона потребує менших витрат на виготовлення, а за ціною наближається до брикету.
«У минулому році тернополяни забрали з заводу близько однієї тисячі тонн «сушонки», – каже директор заводу Валентина Огієнко. – Цього року ми підготували і запакували в «біг-беги» перші 300 тонн «сушонки», але контракту ще не вкладали, чекаємо фірму, яка готова буде в нас забирати цей вид продукції регулярно і в значних обсягах».
Незважаючи на проблеми, у Смолині не складають рук. Всі працівники в роботі, прокладають залізницю до нових полів. З весни тут розробили 20 гектарів нових полів, до кінця сезону хочуть розробити ще 10 гектарів. Згідно з технологією, з одного гектару нового поля шахтарі можуть взяти одну тисячу тонн торфу. Тож арифметика проста: 30 гектарів – 30 тисяч тонн. Навіть, виходячи з нинішніх темпів, – це гарантовані півтора-два роки роботи без прямої залежності від сировини. Її ж на полях поблизу Смолина, за підрахунками спеціалістів, вистачить мінімум на 50 років інтенсивного видобутку.
Віталій НАЗАРЕНКО
Фото автора